беззмістовність, чи то пак, несумісність. дуже різні між собою поняття, але в чомусь вельми правдиво схожі. схожі до мене, бо це тільи я можу пертися ранковим містом із головою, повною інших думок, інших, розумієш? не тих і не про того, про кого треба. І ці думки такі несумісні з іншими думками в моїй     голов, що коли я ловлю себе на тому, то зосереджуюсь тільки на них. Вони ніби не підвласні словам. А що найжахливіше - вони неминуче скоро стануть дійсністю і це мене бентежить, спустошує, збиває з пантелику, чи які там ще дієслова можна згадати. Як жити далі з тим, про що ти думаєш кожен день, але можливості змінити його не маєш? Як жити з собою, в неможливості перебороти себе ж? Я і так надто відкрита людям ,цьому грьобаному суспільству, яке ,фак, робить гроші( Вже - гроші!), а не бізнес. Як кожного нового дня відкриватися( зннову ж таки!) таким людям, з думкою і снами про те, що вони завтра віддадуть, продадуть тебе останній голодній собаці на ринку або перекрутять на ткий фарш, у якому вже важко буде упізнати себе. Як же, чорт, вловити думки таких безликих осіб, які крмі матеріально нічого не бачать і які все матеріалізують собою, бо вони лише купа кісток, шкіри і складок жиру ( а в кого його зараз нема?) Ось ЩО мене гризе кожного нового ранку, кожного вечора. Це спроба переодягнути жінку в шмат заліза і натягнути їй на руки гумові рукавички, щоб вона комфортно почувала себе НА СВОЄМУ МІСЦІ і ще одна спроба дати безмізким чоловікам владу над такими жінками. Як же мене це дістало! Коли вже ви, безмізкі, навчитеся мислити глобальніше? Чути глобальніше ,відчувати глобальніше, не илше мірою своїх відчуттів, а мірою відчуттів цілого світу, здійсненою в порівняннях, здобутках (чи пак напрацюваннях!) Я забула себе у течії цих грьобаних переживань лише за свою долю, яка (до речі) складається фантастично! Либонь, у школах нам не казали, що дівчатка мають носити довгі спідниці і народжувати дітей? Бо це найбільше щастя у їхньому мізерному житті ,яке додає кольору. Якщо це чиясь доля, обрана добровільно, то чому б і ні. Але якщо тебе зачиняють у шафі зі своїм скелетом наодинці, то від тебе лишається тільки скелет, про який завтра вже (але більша ймовірність на те, що сьогодні) ніхто не згадає. Коли ти втрапиш у оточення, де будуть люди, здатні допомогти і почути, зрозуміти і не лише підтримати ,а штовхнути у те русло, в якому тобі судилося пливти, то тобі треба не просто рухатися по течії, а всіма можливими способами хапатися за гілляки і траву ,яка стирчить з берегів ,обсмоктувати кожну кісту свого життя, щоб дізнаватися щось нове, щоб не нищити, а створювати і не жити достойно ,а самому вперто вірити у ту, фак ,достойність. Бо якщо ти часом цього не збагнеш, то не варт ти тоді навіть однієї голки їжака, який кожного дня змінює світ.
Ps якщо все це, у що я вірила і про що говорила, коли ти навіть мене і не слухав( а я впевнена, що я рідко з тобою про це горила, бо ти й не намагався чути), мине завтра так само ,як мій вчорашній зубний біль, то моя голова і справді варта лише твого члена.
Вибачте за жорстокість.

Те, що я відчуваю до тебе таке своєрідне. Мені хочеться влитися у тебе цілком, до останньої краплі і розбігтися у твоєму тілі водою. Це якась така дивна любов, на межі чогось матеріалістичного. Це як хвилі, які тихо накривають мене і топлять, викликаючи сильні судоми. Я не в змозі зжати руку  в кулак. Дивлячись на тебе одного, я можу з певністю сказати: ти мій. Такого як ти більше не буде. Беру на себе відповідальність за ці слова. І вперто йду далі, відкривати нові вершини і висоти. Їх завше багато, хоча вони вельми заховані. Можу сказати певно. Ти єдиний, бо до тебе я ніколи не відчувала такої шаленої втоми, такого сильного сну і такої бажаної присутності.

Знаєш, чому я більше не пишу віршів? Я не можу знайти потрібних слів, які б виражали мене всю, а не лише частину мого пришелепкуватого я) Потік ненависті один, потоків любові - багато, бо вона безмежна. Що б я робила без тебе, чувак?)

28 07 10

звідусіль стікаються нові знайомі, як бджоли на мед. і то мало бути вельми цікаво, як  з якого ракурсу глянути. я їм розповідаю про своє пальто і про люльку, яка, до речі, не моя. про платівку "машины  времени", яку ти колись, свого часу, мені подарував. я є зараз така, яка буду завжди, і я, мабуть, не підлягаю жодній із твоїх реставрацій, інакше, я б розплавилася під тиском вібрацій.

у думках вже майструю затишок. уявляю свого чайника, свою нову чашку( подарую собі її на новосілля), свій новий фен для сушіння волосся, свою канапу і книжки.... ціла купа всіляких книжок, коли я їх зможу нарешті читати. бо вся я - тут. фак я тут жила декілька місяців. і це тепер здається мені моїм минулим життям, подумати про яке не вистачає часу. (коли вонор дійсно треба, бо коли - ні, то думки лізуть у голову, що важко від них позбутися). я багато палю останнім часом, мало їм ( а сенсу ніякого). Може колись на світ зявиться щось чисто моє, не запозичене від інших шкір і начинок.

Що зі мною трапляється? Що зі мною відбувається. У мене все чудово.

мені завше кажуть, шо тре вибирати "золоту середину". Так ось. Її не існує. Існує тільки той баланс, який ви самі собі вигадаєте. Все залежить суто від вас. Я хочу бути скраю, бо якщо буду посередині - обидва боки мене зачавлять. А я впевнена, що не зірвусь. ))))))

розумієш? коли відпадає бажання слухати музику. Коли відпадає бажання її чути і відчувати. Це так тупо і важко водночас ,коли не отримуєш задоволення, а кожного нового дня сидиш і усвідомлюєш, що, буквально, через якийсь нещасний місця розпочнеться нове життя? Хрін його би забрав. Яке нове? я на нього так надіюсь.

куди ти зникнеш, чувак? тебе ж більше ніколи не буде. Якби я (я кожного вечора про це думаю ,коли сиджу і тупо щось жую на своїх сходах) могла зупиняти час, то фак, я б забрала у своє безчасся тебе. Ти чуєш? ТЕБЕ. Бо ти ти ти мені шалено необхідний був вчора і сьогордні і завтра. Я хочу просто говорити. коли ти припиниш отако робити, або( коли, вбіса, я нарешті прокинусь від цього дебільного сну) просто зникнеш чи зявишся?)

Розумієш, коли відпадає бажання чути музику, відпадає бажання слухати. Воно зникає і розвіюється, як ранковий туман. Теплий кофій і якийсь неприємний смак у роті, може, варто нарешті почистити зуби і переступити через тебе, якчерез поріг, об який я завжди зачіплююсь, але падати ніколи не вдавалось. Чувак, це крик мого серця. От тільки не впевнена насправді, чи воно досі має голос.

24 07 10